— Ти чула, що вони задумали? — шепотіла я самими губами стоячи біля вікна, коли голоси з подвір’я долинули до моєї спальні.

— Ти чула, що вони задумали? — шепотіла я самими губами стоячи біля вікна, коли голоси з подвір’я долинули до моєї спальні.

В голові гуділи слова, які я випадково підслухала. Ця дача, мій єдиний прихисток, опинилася під загрозою — і від тих, кому я довіряла найбільше.

Я здригнулася від гучних голосів за вікном. Ранковий гомін здавався особливо різким у тиші відпустки. Сонячні промені, що пробивалися крізь легкі фіранки, обіцяли спекотний день, але в мені наростала тривога.

Я перевернулася на інший бік, натягнувши ковдру вище, сподіваючись сховатися від думок. Відпустка. Довгоочікувана відпустка на дачі, що мала стати оазою спокою. Та вже третій день я почувалася як на голках.

— Мамо, ти впевнена? — долинув голос сестри мого чоловіка Олени.

— Звичайно! Навіщо тут ця альтанка? Тільки місце займає. А картопля — це практично. І капуста. Знаєш, скільки коштують овочі в магазині? — відповіла моя мати з властивою їй наполегливістю.

Я заплющила очі. Ця дача колись належала моїй бабусі. Старий будиночок із ділянкою в шість соток був її гордістю. Я пам’ятала, як вона невтомно працювала на грядках: картопля, цибуля, морква, капуста — усе росло в ідеальному порядку. Але коли дача перейшла до мене, я вирішила все змінити.

Замість грядок я посіяла зелений газон. Залишила лише яблуні та груші в дальньому кутку, а ще малину й полуницю вздовж огорожі. Два роки і майже 200 000пішли на ремонт будинку, встановлення альтанки та гойдалок. Я створила місце, про яке мріяла — куточок для душі, а не для праці.

Підвівшись із ліжка, я підійшла до вікна. Надворі мама мого чоловіка з Оленою гаряче щось обговорювали, оглядаючи ділянку. Мама активно жестикулювала, вказуючи то на альтанку, то на газон.

Олена кивала, нервово накручуючи пасмо волосся на палець. Вони приїхали три дні тому «провідати» нас із чоловіком, але відтоді не втомлювалися критикувати мій газон.

— Це ж якась марнота! Стільки землі, а користі ніякої! — обурювалася свекруха ще першого дня.

— Мамо, нам так подобається, — мій чоловік, Андрій, намагався заспокоїти її. — Ми сюди відпочивати приїжджаємо.

— Відпочивати? На землі? — мама сплеснула руками. — Земля для роботи створена!

Я зітхнула й відійшла від вікна. Мама ніколи не приховувала, що я їй не до душі. Я, дизайнерка інтер’єрів, любила мінімалізм і сучасний стиль, а вона вважала це «пустощами». «Робота не робота», — любила повторювати вона.

Андрій намагався залагоджувати непорозуміння, але останні півроку він ніби втомився від ролі миротворця. Усе частіше ставав на бік матері. Я списувала це на його втому від роботи, але голоси за вікном змусили мене засумніватися.

На кухні я ввімкнула чайник. Андрій уже сидів за столом, гортаючи телефон.

— Доброго ранку, — я спробувала всміхнутися.

— Привіт. Мама з Оленою вже господарюють, — він кивнув у бік вікна. — Може, посадимо щось? Мамі буде чим зайнятися.

Я завмерла з чашкою в руках.

— Ми це вже обговорювали, Андрію. Я не для того два роки вкладала в цю дачу, щоб знову перетворювати її на город.

— Ну, хоч пару грядок? — він підвів очі. — Мамі буде приємно.

— А мені? — я поставила чашку на стіл. — Мені буде приємно?

Андрій знизав плечима й уткнувся в телефон. У мені закипало роздратування, але сцен не хотілося. Відпустка ж.

День минув у напрузі. Галина Іванівна раз у раз заводила розмови про користь своїх огірків і помідорів. Олена підтакувала, кидаючи на мене співчутливі погляди. Андрій намагався розрядити атмосферу, пропонуючи шашлики чи поїздку на озеро.

Увечері я довго не могла заснути. Поруч хропів Андрій, а я думала: «Ще тиждень. Потерплю тиждень, і вони поїдуть».

Наступного ранку мене розбудили голоси. Сонце вже зійшло, але ліжко з Андрієвого боку було порожнім. Глянула на телефон — 7:15. Надто рано для відпустки.

Голоси лунали з вулиці. Я підійшла до відчиненого вікна й почула Галину Іванівну:

— А замість альтанки посадимо картоплю! І капусту!

Я завмерла, прислухаючись, і тихенько підкралася ближче до вікна.

— І гойдалки ці приберемо, — продовжувала мама. — Чого вони тут? Тільки місце займають. А на їхньому місці — теплицю.

— Чудова ідея, мамо, — підтримала Олена. — З теплицею у нас будуть свої помідори цілий рік.

— У вас? — прошепотіла я, відчуваючи, як світ пішов обертом.

— От саме, доню, — голос Галини Іванівни був сповнений мрії. — Як вийду на пенсію, переїду сюди. А взимку — до вас у місто.

— А я не буду проти? — у голосі Олени почувся сумнів.

— А що ти? — пирхнула мама. — Тобі ця дача навіщо? Молода, тобі в клуби ходити, а не на грядках гнутися. Ти тут тільки засмагаєш, а не справою займаєшся.

Я приїжджала на дачу за кожної нагоди, особливо влітку. І так, я любила відпочивати, а не копирсатися в землі. Що в цьому поганого?

— Мамо, але ж ти так говориш, ніби тут все твоє. тут же, ніби як хазяйка є? — запитала Олена.

— А куди вона дінеться? — посміхнулася Галина Іванівна. — Андрій її вмовить, правда синку? Вона точно дозволить мені тут жити. Я вже пояснила, як мені це важливо.

Тремтіння пробігло тілом. Вони не просто хочуть грядки — вони хочуть забрати будинок бабусі під житло для свекрухи!

— Ну, не знаю, — голос Андрія змусив мене здригнутися. — Вона дуже дорожить цією дачею. Бабусин спадок.

— Синку, — у голосі мами з’явилися благальні нотки. — Ти пам’ятаєш, як я тобі допомагала? Машину купити, освіту оплатити? А тепер мені потрібна допомога. На пенсії важко буде, а тут — свій куточок.

— Я постараюся поговорити, — здався Андрій.

— І, знаєш, синку. Якось от так жити на пташиних правах не правильно. Поговори з дружиною, може все б ви мені цю ділянку відписали, чи подарували. Все одно вам все буде, але мені свій труд вкладати в чуже не хочеться. Поговориш?

— Якщо для тебе це так важливо, мамо. Зрештою, тут і говорити немає про що – дім у селі, кому воно треба?

— От і молодець, — зраділа Галина Іванівна. — Моя черешенька!

Я відійшла від вікна. Ти дивись, які скорі на рішення. Не знають з ким зв’язались.

Швидко одягнувшись, я обмірковувала, що робити. Прикинутися, що нічого не чула, чи одразу все з’ясувати? Вийшовши надвір, я побачила їх за столом в альтанці — тій самій, яку вони планували знести.

— Доброго ранку, соня! — гукнув Андрій. — Іди до нас, мама млинців напекла.

— З варенням! — додала Галина Іванівна, посміхаючись. — Сідай.

Я підійшла до столу. Млинці диміли на тарілках, у вазі красувалося малинове варення. Ідилія, наче й не було тієї розмови.

— Дякую, — я сіла, стримуючи емоції.

Сніданок минув у напруженій тиші. Галина Іванівна була надто люб’язною, Олена уникала мого погляду, а Андрій виглядав задумливим.

Після сніданку всі розійшлися. Андрій пішов лагодити сарай, Олена читала на гойдалках, а Галина Іванівна покликала мене на кухню допомогти з обідом.

— Я давно хотіла поговорити, — почала вона, нарізаючи овочі. — Про дачу.

— Так? — я підняла брову.

— У вас стільки порожнього місця, а толку ніякого.

Ось воно. Початок їхнього плану.

— Знаєте, Галино Іванівно, — я поклала ніж, — я чула вашу ранкову розмову. Про картоплю замість альтанки. Про теплицю замість гойдалок. І про те, що повинне все відійти вам.

Вона зблідла, застигла на місці.

— Ти не так зрозуміла, — швидко сказала вона. — Ми просто обговорювали варіанти.

— Я все правильно зрозуміла, — я встала. — Ви хочете стати власницею мого житла.

— Ну, що ти кажеш? — вона нервово засміялася. — Просто дати мені можливість тут господарювати, коли вийду на пенсію.

— Дім мій, — твердо сказала я. — Це спадок моєї бабусі. Я не буду нікому його дарувати. І не дозволю перетворювати мою ділянку на город.

— Ти серйозно! — вона підвищила голос. — Молода, все життя попереду. А мені де відпочивати на старість?

— Тому ви вирішили, що саме мій дім у селі стане вашим прихистком? — я похитала головою. — Я хочу провести відпустку в спокої. Без ваших планів, без городів і грядок. Чому б вам не придбати собі будинок окремо. чого саме мій дім вам до смаку?

— Серйозно? Ти в місті живеш, маєш квартиру одну, а ще одну здаєш в оренду. Тобі гроші з неба сипляться, встигай збирати. Я все життя працювала і половини того не маю. Хоча б з поваги до старшої людини ти повинна піти мені на зустріч. Я багато не прошу, просто жити у нормальних умовах і здійснити свою мрію: власний город і будинок за містом.

— Я вас почула. – сказала я сухо. – Але це не означає що я згодна. Це – мій дім. Ви – гостя. Поводьтесь відповідно.

За три тижні я вже мала рішення. У тому ж селі я викупила будинок у господарів які виїхали за кордон. Прекрасна ділянка, сад. город, квітник і навіть теплиця. Старенька, але якщо підмайструвати, прекрасна.

Навіть чоловік не знав що я здумала і що зробила. Коли наступними вихідними ми поїхали на дачу усі разом, я попросила завернути на вулицю до придбаного мною будинку.

Перед ворітьми повернулась до свекрухи і вручила їй ключі:

— Там потрібен ремонт і багато роботи, але я певна, що ви впораєтесь.

Більш щасливою я свою свекруху ніколи в житті не бачила. Вона і стрибала, і обіймала мене, і плакала, і сміялась:

— Отут будуть помідори, а в теплиці інжирів насаджу. Що дивитесь, вони ростимуть, я бачила. А тут буде цибуля і персиків начаджу. Почекайте, а це що? Та тут виноград є. Мамо моя рідна!

Тепер я маю омріяну тишу і спокій. Свекруха забігає коли ми приїжджаємо, приносить городину хвалиться своїми досягненнями і прикрощами і знову біжить на город. Вона і справді щаслива, завела курей, вирішила зробити зимовий сад.

Хто знає, можливо і я ближче до пенсії буду любити порпатись у грядках і захочу теплицю. А зараз: тиша, гамак. гойдалка і зелений газон. Для мене щастя виглядає тільки так.