Микола Семенович поїхав у відрядження. Поїзд відходив увечері. Чоловік прийшов на вокзал заздалегідь, купив у кіоску канапку з ковбасою. У купе було порожньо. Микола Семенович поставив валізу на полицю, зняв піджак, акуратно почепив його на гачок і сів біля вікна. Сусід трапився мовчазний – лежав на верхній полиці, читав книжку. Микола Семенович ліг і задрімав. Чоловікові снилася його кохана Валя… Поїзд різко смикнувся, і він прокинувся. У чоловіка з верхньої полиці випала книжка, а з неї вилетіла якась фотографія. Микола Семенович хотів було підняти книжку, але погляд зупинився на фотографії. Його серце аж стрепенулося від побаченого! Він не вірив своїм очам!
Микола Семенович поїхав у відрядження. Поїзд відходив увечері. Чоловік прийшов на вокзал заздалегідь, купив у кіоску канапку з ковбасою. У купе було порожньо. Микола Семенович поставив валізу на полицю, зняв піджак, акуратно почепив його на гачок і сів біля вікна. Сусід трапився мовчазний – лежав на верхній полиці, читав книжку. Микола Семенович ліг і задрімав. Чоловікові снилася його кохана Валя… Поїзд різко смикнувся, і він прокинувся. У чоловіка з верхньої полиці випала книжка, а з неї вилетіла якась фотографія. Микола Семенович хотів було підняти книжку, але погляд зупинився на фотографії. Його серце аж стрепенулося від побаченого! Він не вірив своїм очам!
Микола Семенович уже давно втомився від життя, точніше жалюгідного існування, яке тягнувся усі ці роки…
Кожен ранок був однаковим – втома, невиспаність, тьмяне світло з вікна, яке падає на порожню половину ліжка.
Там колись спала його Валечка…
Вона зникла двадцять років тому. Не пішла – зникла.
Залишила на кухні остигаючий чайник, розкриту книгу на дивані і пальто, яке так і висить у коридорі, ніби вона ось-ось повернеться.
Але Валя не повернулася…
Спочатку Микола Семенович куди тільки не дзвонив, куди тільки не ходив, розклеював оголошення.
Потім просто ходив. Бродив вулицями, вдивлявся в обличчя перехожих, заходив у кафе, де вони іноді сиділи вдвох.
Але Валя зникла, не залишивши жодного натяку на своє перебування.
Вони з дружиною не сварилися, все було гаразд. Вибігла по молоко, або що вона там хотіла купити у магазині… Але додому не повернулася.
Тепер життя Миколи Семеновича було низкою сірих буднів.
Робота, де він перекладав запилені папки з місця на місце.
Дорога додому, де він купував в тому самому кіоску одну і ту ж остиглу піцу.
Квартира, в якій час наче застиг. Навіщо так було жити? Чому вона зникла? Якби тільки отримати відповідь – чи вона жива? Що з нею сталося? Чи не погано їй?
Іноді чоловікові снилась Валя. Уві сні вона сміялася, говорила, брала його за руку.
А потім Микола Семенович прокидався і знову бачив порожнє ліжко…
…У відрядження Миколу Семеновича відправили зненацька.
Раніше він завжди відмовлявся, боявся, що залишить квартиру, а Валя повернеться і не знайде його.
Проте сперечатися із начальником не можна. Вилетить із роботи, і тоді грошей навіть на таке існування не залишиться.
Спочатку самотні жінки з роботи намагалися підбадьорити його. Гарний рукастий мужик пропадав. Кожна хотіла звернути його увагу на себе, але швидко зрозуміли, що це марно.
Микола Семенович залишався вірним своїй коханій, незважаючи на те, що її вже давно не було поруч із ним…
…Поїзд відходив увечері. Микола Семенович прийшов на вокзал заздалегідь, купив у кіоску канапку із ковбасою та маленьку пляшку біленькою – не для веселощів, а просто щоб сон прийшов швидше.
У купе було порожньо, мабуть, сезон відпусток ще не розпочався.
Микола Семенович поставив валізу на полицю, зняв піджак, акуратно повісив його на гачок і сів біля вікна.
За склом миготіли вогні міста, потім темні поля. Сусід трапився мовчазний – лежав на верхній полиці, читав книгу.
Воно й добре. Говорити з кимось не було бажання.
Микола Семенович ліг, вкутався жорсткою ковдрою і заплющив очі.
Сон прийшов напрочуд швидко, важкий і глибокий.
Чоловікові снилася Валя…
Вона стояла на пероні в легкій літній сукні, незважаючи на те, що все навколо було в снігу. Валя ніби не відчувала холоду. Вона посміхалася, дивлячись на чоловіка, але дивилася на нього своїми великими синіми очима так, наче сканувала його душу.
– Де ти? Чому отак мене змушуєш переживати і не приходиш? Як довго чекати твого повернення? – спитав Микола Семенович, зробивши крок до дружини, але вона ніби віддалилася від нього.
– Ти ж знаєш. Відпусти мене, Микольцю. Живи далі. Вже нічого не можна змінити. Я винна перед тобою. Вибач, що лишила тебе.
Потяг смикнувся, і Микола Семенович прокинувся.
У купе було темно.
Потяг знову різко смикнувся. У чоловіка з верхньої полиці випала книжка і з неї вилетіла якась фотографія.
Опустивши ноги з полиці, Микола Семенович увімкнув світло і хотів було підняти книжку, але погляд його зупинився на фотографії. Його серце аж стрепенулося від побаченого! Він не вірив своїм очам!
Його Валя така молода і сповнена сил усміхалася з фотографії, ніби не минули ці роки, ніби двадцять років не залишилися за спиною!
Фотографію було зроблено нещодавно, але хіба таке можливо?!
Хіба могла вона зовсім не змінитися? Жодної зморшки. Жодного сивого волосся. Здавалося, що час зовсім не торкнувся її…
Молодий хлопець спустився зі своєї полиці і потягнувся до фотографії, але Микола Семенович тільки сильніше стиснув її пальцями і подивився на свого сусіда.
– Звідки?.. Звідки у вас фото моєї дружини?! – тремтячим голосом запитав чоловік.
Помилки не могло бути. Це точно вона. Ті ж величезні сині очі, ті ж ямочки в куточках губ, та сама родимка на шиї. Це його Валя.
– Вашої дружини? – здивувався хлопець. – Вибачте, але ви помилилися. Це моя дружина. Віра.
Микола Семенович оторопів. Він ніяк не міг випустити фото з рук. Хитаючи головою, він дістав із внутрішньої кишені піджака фото своєї коханої і показав здивованому хлопцеві.
– Моя Валя. Вона зникла двадцять років тому. Це ж… Її точна копія. Як таке може бути?
Сусід чоловіка представився Ігорем. Він сказав, що їздив у відрядження і тепер повертається до своєї коханої дружини.
Вірі тільки нещодавно виповнилося дев’ятнадцять. Вони одружилися кілька місяців тому.
– Вам слід зустрітися й поговорити з нею. Можливо, її батьки можуть щось розповісти вам?
Знаю, що Віра виросла у прийомній сім’ї. Її матері не стало під час пологів, а про батька нічого не було відомо.
Віра казала, що хотіла б дізнатися бодай щось про свою сім’ю. Можливо, ви й справді якось пов’язані.
Микола Семенович застиг. Він дивився на дві фотографії і не міг повірити, що це випадкове відрядження може дарувати йому хоча б якусь розгадку такої заплутаної історії.
Відразу з поїзда чоловік поїхав разом з Ігорем. Йому було важливо з’ясувати правду.
Думати про роботу в такий момент було неможливо. Може, він помилився. Можливо, Віра не мала жодного відношення до його Валі, але ж заперечувати таку сильну схожість не можна.
Батьки Віри запросили Миколу Семеновича попити чаю на літній веранді. Сама дівчина була на роботі, тому поки що зустрітися з нею він не міг.
– Ми нічого не знали про жінку, яку прихистили, – почала свою розповідь Ганна Олегівна, як тільки Ігор розповів про непросту долю свого сусіда по купе і їхню зустріч у поїзді. – Ми з чоловіком поверталися з відпустки на машині. На дорозі побачили виснажену жінку і зупинилися, запропонувавши допомогу. Вона нічого не пам’ятала про себе.
У лікарні сказали, що щось із судинами в голові, і це могло стати однією із причин втрати пам’яті.
Жінка не знала навіть свого імені, не могла пояснити, що з нею сталося.
З’ясувалося, що вона вагітна, але вона цього не пам’ятала чи не знала.
Вона вибрала собі ім’я Надія. Ми з чоловіком вирішили дати притулок її, відправили всі необхідні відомості куди треба, але здавалося, що всерйоз наше звернення не прийняли.
Дозволивши Надії залишитися під дахом нашого будинку, ми розраховували, що вона згадає все, чи зможе повернутися додому.
Надія допомагала по господарству, була дуже світлою, доброю людиною.
Ми з нею подружилися. Її вагітність ішла не дуже добре.
Прокидаючись у холодному поті, вона довго плакала і говорила, що має згадати когось дуже важливого для себе.
Надія витратила багато сил під час пологів… Перед відходом вона благала подбати про її дочку, не залишати Віру.
І ми з чоловіком вирішили вдочерити дівчинку, бо своїх дітей ми не мали.
Нам подумалося, що це подарунок небес. Звичайно, важко було, адже дитина втратила рідну матір, не до радості в такій ситуації, але я пообіцяла зробити все, щоб стати гарною матір’ю для малечі.
Ми гідно поховали Надю, зробили для неї все, що змогли. Ви довго шукали свою дружину і переживали, але якщо хочете переконатися, що Надія і була тією Валею, що Віра – ваша біологічна дочка, слід зробити тест.
Микола Семенович був готовий погодитися на все, що завгодно.
Поїхавши за дорученням начальника, він домовився встигнути закінчити з усіма справами якнайшвидше, а потім поїхати і здати аналіз.
Ганна Олегівна переживала за Віру, тому попросила чоловіка здати аналізи в різний час із дівчиною, адже якщо вони виявляться нерідними один одному людьми, не слід було зайвий раз тріпати один одному нерви цим знайомством.
Здавши аналізи й закінчивши зі справами, Микола Семенович був змушений повернутися до рідного міста. Спокою не давала думка, як усе складеться далі.
Чоловік жив очікуванням. Через два тижні прийшли результати, які підтвердили, що Микола Семенович справді батько Віри.
Чоловік попросив відпустку за свій рахунок і знову помчав в дорогу.
Ганна Олегівна з чоловіком не стали перешкоджати спілкуванню батька й доньки. Вони розуміли, в якій ситуації опинилися всі й шкодували Миколу Семеновича.
Віра з настороженістю поставилася до рідного батька. Вона хотіла дізнатися щось про свою справжню сім’ю, але побоювалася.
Однак Ігор був поруч із нею.
Разом із Миколою Семеновичем дівчина поїхала на могилку матері, щоб покласти квіти.
Микола Семенович довго плакав, прощаючись із дружиною.
Він обіцяв, що тепер постарається зробити все, щоб дочка дізналася, якою чудовою була її мати, щоб ні в чому не знала потреби.
Розповідаючи дочці, яким було їхнє спільне життя з Валею, Микола Семенович описував всі найкращі моменти, проведені разом із коханою.
Нехай вони з Вірою тільки познайомилися, але вони були рідними і готові були підтримувати один одного.
Ганна Олегівна з чоловіком запропонували Миколі Семеновичу допомогти з переїздом до столиці й пошуком роботи там, але він поки що не міг залишити місце, в якому вони жили з Валею.
Їхня квартира зберігала так багато спогадів. Чоловік пообіцяв показати все доньці й розповісти більше про матір.
Він дав слово, що переїде, щоб дбати про Віру і бути поряд з нею.
Випадкова зустріч у поїзді допомогла батькові й дочці відшукати один одного.
Нехай Микола Семенович і втратив надію возз’єднатися з дружиною, але тепер він знав, що вона дивиться на нього з небес, і щодня розмовляв із нею.
Дякував Ганні Олегівні з чоловіком, що подбали про його кохану і виростили їхню доньку.
Дякував Ігорю за те, що огорнув Віру своєю любов’ю.
Микола Семенович готовий був відпустити минуле і жити далі для тих, хто потребував його підтримки.
Він знав, що ніколи не забуде Валю, але тепер уже їхня зустріч відбудеться пізніше, коли закінчиться його короткий вік, і він зможе возз’єднатися з дружиною на небесах…