Я тільки зараз зрозуміла, що у мене чудова свекруха. Не нав’язлива і не груба. Вона просто допомагає
— Яночко, люба, а чому ти мені відразу не сказала, що у тебе тепер з’явилися гроші?
— Добрий день, Юліє Костянтинівно. Не розумію, про що ви?
— Ну як це? Кирило сказав, що мама переказала на твій рахунок кругленьку суму грошей.
Яна була кар’єристкою. Робота поглинала її цілком: ранні підйоми, нічні звіти, нескінченні наради. Друзі жартували, що її друге ім’я — «Переробка», а особисте життя давно замінено графіком дедлайнів.
Кирило, її хлопець, був її дзеркальним відображенням — такий же трудоголік, що засинав з ноутбуком на колінах.
Їхні стосунки нагадували ділове партнерство: рідкісні зустрічі, короткі дзвінки між нарадами, обговорення не романтичних планів, а квартальних звітів.
І ось одного ранку Яна відчула недобре — затримка. Тест підтвердив найгірші — чи найкращі? — побоювання: дві смужки.
— Це неможливо, — прошепотіла вона, дивлячись в дзеркало. — Я не планувала заводити дитину так рано… А як же стати начальником відділу? Це ж була її мрія…
Але життя, як завжди, внесло свої корективи.
Першою, кому Яна вирішила повідомити новину, стала її мати. Олександра Дмитрівна вислухала мовчки дочку, а потім сказала:
— Це зовсім не те, про що ти мріяла. Правда?
— Так, — важко зітхнула Яна.
— Я тобі допоможу. Треба залишати дитину. Тобі двадцять п’ять — найкращий вік, щоб заводити дитину.
— Дякую, мамочко. Ти ж знаєш, я без роботи нікуди.
Кирило дізнався про дитину не на кухні, не в кафе і не в ліжку. Він стояв у переговорній кімнаті, щойно завершивши складний Zoom-дзвінок із клієнтами, коли на екрані його телефону з’явилося коротке повідомлення від Яни:
«Ми скоро станемо батьками»
Спочатку він не зрозумів і перечитав ще раз. А потім вийшов із переговорної і зателефонував.
— Це точно? — прошепотів він.
— Абсолютно, — відповіла Яна спокійно. — Я здавала аналізи. Все підтверджено. Що будемо робити?
Тиша. І раптом:
— Яно, давай одружимося. Сьогодні. Ну, добре — не сьогодні, але найближчими днями. Нам не потрібні урочистості. Просто ми, розпис і вечеря з рідними.
— Ти впевнений? Це не тому що…
— Я давно хотів запропонувати тобі одружитися, але робота повністю мене поглинула… Ми дорослі люди і повинні нести відповідальність за свої вчинки. І так, я тебе дуже люблю, якщо ти раптом забула.
Через тиждень Яна і Кирило стояли в РАЦСі. Без білої сукні і банкету на двісті осіб. Просто розпис і пара фотографій на тлі запиленої арки з квітами. Вони обмінялися обручками, посміхнулися і… пішли в ресторан, де їх уже чекали батьки.
За столом були лише найближчі: батьки Яни — Олександра Дмитрівна і Віктор Миколайович, батьки Кирила — Юлія Костянтинівна і Василь Петрович, а також старша сестра Кирила — Наталя. Атмосфера була затишна — салати, закуски, ігристе і розмови про все.
Юлія Костянтинівна, жінка з прямою спиною і трохи гордовитим поглядом, наливала собі келих і раптом сказала:
— Молодята, весілля, дитина — це все чудово. Але тепер час задуматися про житло. Де ви будете жити? Орендувати квартиру з дитиною — не вихід.
Яна трохи напружилася. Вона боялася, що зараз почнуться розмови про спільне проживання і «допомогу» свекрухи, але Кирило був спокійний.
— Ми з Яною вже все вирішили. Ми беремо іпотеку.
Яна здивовано поглянула на чоловіка і підняла брови:
— Коли ми встигли?
— Ого, — вигукнула Юлія Костянтинівна, не помітивши реакції невістки, — А ви впевнені? Зараз такі великі відсотки…
— Ми впораємося. У мене стабільна робота. Я все прорахував, — впевнено відповів Кирило і подивився на Яну. — І ми хочемо почати з нуля, самі.
Яна вперше за вечір розслабилася. Він сказав саме те, що вона хотіла почути.
— Ну що ж… тоді за вас, — Юлія Костянтинівна кивнула і підняла келих.
— За нас, — тихо додала Яна, посміхаючись від щирого серця.
Квартира була в новому житловому комплексі, з готовим ремонтом у світлих тонах і видом на маленький сквер. Коли Яна вперше переступила поріг, вона зрозуміла: квартира ідеальна.
Вони з Кирилом обставляли квартиру поступово: спочатку купили зручне ліжко, диван у вітальню і обідній стіл — за яким скоро вони будуть годувати свою маленьку доньку.
Потім додали дрібниці: плед, м’які кольорові подушки, кашпо з зеленими рослинами, торшер, улюблені аромасвічки з бергамотом Яни.
Яна із задоволенням їздила по магазинах, вибирала штори, подушки, килими — все те, на що раніше ніколи не вистачало часу.
Кирило все більше занурювався в роботу — іноді до пізньої ночі. Він намагався, щоб кредит виплачувався якомога швидше. Крім того, він хотів, щоб Яна ні про що не турбувалася і щоб донька з’явилася на світ у будинку, де все було готове до її появи.
Яна не сердилася — розуміла. І, незважаючи на сонливість і загострений нюх, продовжувала працювати з дому. Керівництво зрозуміло ситуацію: частину завдань можна було виконувати дистанційно, і це було порятунком.
Останні місяці Яна майже не їздила в офіс. Але їй і не хотілося: в квартирі вже витала атмосфера очікування донечки.
Пінетки, крихітні бодіки, ліжечко в куточку спальні і альбом з ім’ям «Ганнуся » на обкладинці.
Яна відразу знала, як назве доньку. На честь бабусі Анни — жінки з добрим серцем і неймовірною силою, яка пішла з життя всього три роки тому. Коли Яна вимовила це ім’я, Кирило лише кивнув:
— Прекрасно. Буде Ганнуся.
Дівчинка з’явилася рівно в строк, рано вранці, з легким пухнастим волоссям і серйозним поглядом, немов уже багато чого розуміла.
Кирило вперше тримав її в лікарні і не міг стримати сліз — міцно притискав до грудей крихітне тільце, повторюючи:
— Привіт, донечко… Я тебе чекав.
Життя змінилося. Втома стала постійною, ритм — переривчастим, але щовечора, коли Ганнуся засинала, а Яна притискалася до плеча Кирила, вони обоє розуміли: все правильно, все на краще.
Юлія Костянтинівна з’явилася в їхньому житті непомітно: без зайвого галасу, без зауважень, без докорів. Вона просто зателефонувала одного ранку і сказала:
— Яно, я сьогодні буду неподалік, заїду, погуляю з Анною. Тобі потрібно відпочити.
Яна здивувалася і не змогла відмовити. Дуже хотілося виспатися хоча б пару годин поспіль або, банально, випити каву без поспіху з чистої чашки.
З того дня візити Юлії Костянтинівни стали регулярними. Вона приходила кілька разів на тиждень вранці, коли Яна ще в халаті годувала доньку, посміхалася з порога:
— Не поспішай, я почекаю, — і дійсно не квапила невістку.
Свекруха брала візочок і йшла з Ганнусею в парк. Гуляла довго, поки онука не прокидалася, щоб Яна могла встигнути побільше. Та за цей час встигала випрати, щось приготувати, зробити роботу в ноутбуці і навіть трохи полежати.
— Юліє Костянтинівно, що б я без вас робила, — говорила Яна, коли свекруха поверталася, акуратно виймаючи Ганну з візочка.
— Я просто бабуся, яка любить свою онуку, — стримано посміхалася свекруха.
Найкращі подарунки для близьких
— Просто бабуся, яка знає, що молодій мамі теж потрібне повітря. Не тільки дитині.
А головне — Юлія Костянтинівна не лізла з порадами. Вона не вчила Яну, як тримати дитину, чим годувати, скільки їй потрібно спати. Вона пила чай, обговорювала новини і онуку, і, як тільки відчувала, що Яна втомилася, збиралася:
— Все, я пішла. Ти відпочинь. І не смій мити підлоги, чуєш? Відпочинь.
— Обіцяю, — посміхалася Яна і дійсно сідала на диван з пледом і чашкою кави.
Кирило спочатку поставився до такого нового «режиму» насторожено.
— Вона тебе не напружує? — він точно знав, який характер у своєї матері.
— Навпаки. Я тільки зараз зрозуміла, що у мене чудова свекруха. Не нав’язлива і не груба. Вона просто допомагає.
— Ти з нею подружилася? — посміхнувся Кирило.
— Можна сказати і так…
І все було б добре, якби одного разу Кирило не проговорився матері про те, що теща продала спадкову квартиру і подарувала виручені гроші Яні.
— Яночко, люба, а чому ти мені відразу не сказала, що у тебе тепер з’явилися гроші?
— Добрий день, Юліє Костянтинівно. Не розумію, про що ви?
— Ну як це? Кирило сказав, що мама переказала на твій рахунок кругленьку суму грошей.
— А… тепер зрозуміло. Я вже оформила однокімнатну квартиру на околиці. А решту коштів залишила під відсотки. Все-таки я в декреті… Хто знає, що трапиться.
— Квартиру купила? Як чудово. Наталі якраз потрібна квартира. У вас з Кирилом є житло, а у неї немає. Вона поживе у твоїй квартирі, добре? У вас і так все занадто добре, — ласкаво сказала Юлія Костянтинівна.
— Так, звичайно, без проблем, — спокійно відповіла Яна, притискаючи телефон плечем, щоб взяти доньку на руки.
— Я якраз хотіла здавати квартиру. Але Наталі по-родинному, сім тисяч буде.
— Які сім тисяч? Я думала, що безкоштовно, — здивовано відповіла свекруха.
— Я думала здавати квартиру за десять. Якраз буде мій внесок за іпотечну квартиру, де ми зараз живемо з Кирилом. А то йому одному важко.
— Ну і сплатила б тоді повністю іпотеку. Шкода грошей стало? — прошипіла Юлія Костянтинівна.
— Я вас не впізнаю, — здивовано відповіла Яна. — Ні, не шкода. Тільки за моїм розкладом, у нас буде дві квартири. А якщо раптом щось трапиться, куди ми з Анною підемо? До моїх батьків?
— Ах ось що! Ти вже про розлучення з моїм сином думаєш?
— Зовсім ні. Я думаю про майбутнє, щоб у дочки теж було своє житло. Чому ні, якщо є така можливість? — парирувала невістка.
— Я тебе почула! — кинула на прощання Юлія Костянтинівна і поклала слухавку.
Яна, не розуміючи, в чому справа, про все розповіла Кирилу.
— Я не хотів тебе засмучувати, коли ти сказала, що моя мати допомагає тобі. Подумав, що поява онуки її змінила… але, виявилося, що ні.
— Так? — Яна була здивована зізнанням чоловіка.
— Моя мати ніколи не допомагала мені, тому я вважав її поведінку дивною. Крім того, Олександра Дмитрівна на весіллі говорила, що у вас від бабусі залишилася квартира, ось вона і запам’ятала.
А тут ти її спростувала. Звичайно, моя мати хоче влаштувати життя дочки, але ти все правильно зробила. Я тебе не звинувачую.
— Гаразд… Не очікувала такого визнання від тебе, — видавила Яна.
З того дня Юлія Костянтинівна більше не приходила до онуки, хіба що на рідкісні і великі свята, типу дня народження і Нового року. Яна через півтора року підробляла неповний день, а коли Анна пішла в садок, то вийшла на колишнє місце.
Разом вони з Кирилом швидко погасили іпотеку, а Юлія Костянтинівна ще не раз намагалася випросити грошей і покупки дорогої техніки для себе або Наталі, але нічого не виходило.
Кирило відразу пояснив їм, що тягнути гроші не вийде і купував їм те, що вважав за потрібне.