– Інно, а ти часом не закохалася?! – запитала колегу Катя. – З чого ти взяла? – здивувалася та. – Ну, якась ти стала загадкова, задумлива, літаєш десь… – відповіла Катя. – Зі сторони це дуже помітно. – Та це просто весна! – засміялася Інна…Якось вона прийшла з роботи. Інна тільки перевдягнулася, як раптом почула дзвінок у двері. Жінка здивувалася: – Хто б це міг би бути? Може, сусідка? Вона відкрила двері й ахнула. За порогом стояв чоловік з букетом бузку! Аромат квітів і дорогих парфумів заповнив коридор. А гість усміхався: – Вибачте, до вас можна зайти? Інна оторопіла від почутого.
– Інно, а ти часом не закохалася?! – запитала колегу Катя. – З чого ти взяла? – здивувалася та. – Ну, якась ти стала загадкова, задумлива, літаєш десь… – відповіла Катя. – Зі сторони це дуже помітно. – Та це просто весна! – засміялася Інна…Якось вона прийшла з роботи. Інна тільки перевдягнулася, як раптом почула дзвінок у двері. Жінка здивувалася: – Хто б це міг би бути? Може, сусідка? Вона відкрила двері й ахнула. За порогом стояв чоловік з букетом бузку! Аромат квітів і дорогих парфумів заповнив коридор. А гість усміхався: – Вибачте, до вас можна зайти? Інна оторопіла від почутого.
Як завжди повертаючись додому після роботи, Інна йшла поволі. Поспішати нікуди, вдома ніхто не чекає.
У п’ятдесят років вона жила сама. Дочка давно вийшла заміж і поїхала з чоловіком, уже й онука їй народили, але приїжджають нечасто.
– Начебто ще й не старість, всього п’ятдесят років, але я почуваюся в душі молодшою. Зате з іншого боку немає сил і бажання щось починати знову.
Так і минає моє життя нудно.
Доводиться за мамою доглядати. Я тільки й роблю, що гарую все життя. Хоч і кажуть колеги на роботі про кохання й стосунки. А мені про яке кохання та особисте життя можна говорити?
Напевно, все, прощавай моє жіноче щастя, – так думала Інна, не дивлячись по сторонах.
Її чоловіка не стало сім років тому. У нього було слабке серце. І з того часу вона живе одна. Жили з чоловіком вони по-різному, але загалом непогано. Часом вона дуже сумувала за ним.
Підійшовши до під’їзду, Інна побачила сусідок–пліткарок, які сиділи на лавці.
– Здрастуйте, – сказала чемно вона.
Всі три сусідки відповіли.
– З роботи, Інночко? – запитала Зінаїда, бабуся з першого поверху.
– Так, з роботи, а звідки ж іще?
– Ну, як звідки? А може, на побачення бігала! — посміхаючись, сказала інша сусідка Ніна Іванівна. – Які твої роки…
– Ой, ну ви теж скажете, які роки… П’ятдесят мені вже стукнуло три місяці тому.
– Інночко, не сміши, та ти порівняно з нами ще дівчинка! – сказала Зінаїда.
– Так, була колись дівчинкою, а тепер пані у віці, – засміялася Інна.
– Приємна пані, – сказала третя сусідка. – Ти себе зарано не записуй у старі. – На тебе подивишся, красуня, все при тобі. Струнка, елегантна. І не забувай, що у п’ятдесят років життя тільки починається. Я ось зі своїм Аркадієм у п’ятдесят років стала зустрічатися, побралися ми, і ось уже двадцять п’ять років пліч-о-пліч, і анітрохи не пошкодувала.
– Ну, не всім же ж так щастить у житті, – відповіла Інна і відкрила двері під’їзду…
…Увечері на самоті вона чомусь згадувала слова сусідки, засіли вони в неї в голові.
– І чого я все сприймаю так близько? – думала вона. – Мені вже не світить у мої п’ятдесят років, таке щастя. Павло на роботі вчора теж мені запропонував зустрічатись, але мені навіщо це треба? Дружина його виставила, погулює, жінок не пропускає… Ось навіщо мені таке щастя? Ні, однозначно, всі хороші чоловіки – з дружинами. А будь-кого мені теж не треба. Краще вже на самоті…
…Інна після роботи з офісу вийшла разом із Катею. Вони завжди половину дороги йшли разом, потім та йшла додому, а Інна далі.
– Бувай, до завтра! – щоразу казала Катя й махала рукою.
– До завтра, – відповідала їй Інна.
– На вихідні треба б вікна вимити, весна вже, сонечко пригріває вдень, – думала вона. – Не люблю мити вікна, але треба…
Раптом Інна звернула увагу на чоловіка, який ішов назустріч.
Ніколи вона не дивилася по сторонах, ішла завжди трохи нахиливши голову, дивлячись під ноги, а тут її ніби хтось підштовхнув.
Чоловік середнього зросту, трохи повний, сиве волосся на скронях. А звернула увагу на доглянутість: взуття блищить, одягнений в ногу з часом, як-то кажуть, стильно.
– Люблю, коли в чоловіків дороге взуття і чисте, – промайнуло в її голові.
Порівнявшись із ним, вона раптом помітила, що той теж розглядає її уважно, причому не так, як просто перехожу, а з цікавістю.
Вона опустила очі і пройшла повз, помітивши на його губах посмішку.
– Цікаво, про що думав цей чоловік, посміхався по-доброму? – подумала Інна вдома за вечерею.
Того вечора Інна постійно ловила себе на тому, що думає про цього чоловіка.
– Що це зі мною? Невже весна на мене діє, – говорила вона сама з собою. – Ну, просто перехожий, ну трохи посміхнувся, і що? Чому я думаю про нього? Мабуть, моя самота так на мене діє.
Наступного вечора вона знову зустріла цього чоловіка, і знову той самий погляд, і знову весь вечір він не виходив із голови. Цілий тиждень вони так і зустрічалися.
Першою не витримала Інна.
– Вибачте, але чому ви так на мене дивитеся?
– А як мені ще дивитись на таку цікаву жінку? – усміхнувся той.
Інна, звичайно, багато разів чула подібні компліменти від чоловіків, але вони особливо її не зачіпали.
Та цей чоловік дивився інакше, якось по-особливому.
Інну раптом огорнула радість з ніг до голови.
– Звідки взялася ця радість? – промайнуло думка.
Вона обійшла чоловіка і пішла до свого будинку. Перед підʼїздом озирнулася. Чоловік дивився їй услід. Додому вона зайшла сама не своя. Сіла в улюблене крісло і не могла пояснити й усвідомити свій стан.
– Адже я сама благала Бога, щоб він дав мені любов. А раптом це і є вона? А чи витримає моє серце те, що діється у мене на душі? Невже це те кохання, що я просила… – довго роздумувала Інна.
Навіть не хотілося вечеряти…
…Минали дні, так і зустрічалися вони на дорозі, вже й віталися, посміхалися.
Вечорами Інна згадувала добру посмішку чоловіка. А перш ніж заснути, приміряла на себе життя вдвох із ним, і засинала на чоловічому плечі з відчуттям теплих та ніжних губ… У мріях.
Микола теж відчував себе не зовсім впевнено. Він уже не хлопчик, вдівець, п’ятдесят три роки. Приїхав у гості до сестри і щовечора виходить на прогулянку, а тут ще зустрів симпатичну жінку.
Поки що не наважувався до неї підійти. Але розумів, що вже назріває рішення. Він вирішив порадитися з сестрою.
– Олю, я тут щовечора зустрічаю на прогулянці жінку, яка мене хвилює, але я не можу підійти, а раптом вона одружена? Що робити? Якщо підійду, не образиться вона, як ти думаєш? Ти ж теж жінка.
– Господи, Миколо, таке як тобі не п’ятнадцять років, і ти не цілком дорослий і респектабельний чоловік! Ну що ти таке кажеш? Підійди і прямо спитай! – відповіла сестра. – Якщо жінка самотня, вона навіть зрадіє, а якщо ні, прямо відповість. У будь-якому разі ти нічого не втрачаєш…
…Так минуло тижнів зо три, вже весна пішла, зацвів бузок.
А Інна жила якимось не своїм життям, жила в очікуванні чогось.
Вона часто згадувала молодість. Адже в неї були і любов і спекотні ночі і море квітів. Але це було давно…
– Інно, ти часом не закохалася? – питала її колега Катя.
– З чого ти взяла?
– Ну, якась ти стала загадкова, задумлива, літаєш десь… З боку дуже помітно.
– Та це просто весна. Вона, мабуть, на мене так діє, – сміялася Інна.
Якось Інна не зустріла його. Навіть трохи засмутилася. Прийшовши з роботи, тільки перевдягнулася, як раптом почула дзвінок у двері. Жінка здивувалася:
– Хто б це міг би бути? Може, сусідка?
Вона відкрила двері й ахнула. За порогом стояв той самий чоловік з букетом бузку! Аромат квітів і дорогих парфумів заповнив коридор. А гість усміхався:
– Вибачте, до вас можна зайти?
Інна оторопіла.
– Ну заходьте… – тільки й сказала вона.
Він переступив поріг і вручив їй квіти.
– Микола, моє ім’я Микола, а ви – Інна? Якщо чесно, я дізнався про вас унизу в сусідів, які сидять на лавці, – посміхнувся він. – Ви вибачте мені, що я так… Манівцями. Боявся, що ви одружена.
Інна дуже хвилювалася. Вона взяла квіти.
– Може, чаю? – запропонувала господиня.
– Не відмовлюся, дякую!
Микола сидів навпроти неї, щось говорив, а вона не все розуміла, і раптом на її очах з’явилися сльози.
– Інно, чому ви плачете?! – ахнув той.
– Я думала, що я сильна, що моя самота мені на благо… І раптом таке зі мною…
– Як я вас розумію, – сказав Микола, – я знаю, що це таке. В мене пропозиція – ходімо гуляти, погода ж прсто чудова!
Вони вийшли з під’їзду. На лавці, як завжди сиділи ті самі сусідки.
– Інночко, дивись, не загубися! – пожартували вони вслід, і благословили закоханих.
Гуляли Микола з Інною довго. Повітря було сповнене ароматом квітів. Інна подумки просила, щоб ця казка не закінчувалася. Але всьому буває кінець…
Закінчився й цей чудовий вечір. Микола провів її до під’їзду, поцілував руку і, попрощавшись, пішов.
Цієї ночі Інна спала міцно. Вранці вона прокинулася з тим самим казковим відчуттям в душі.
Була субота. До обіду пролунав дзвінок у двері. Жінка відкрила. Микола переступив поріг з коробкою цукерок й ігристим в руках, які усміхаючись простягнув Інні. Вона не дивлячись поставила все тут же у коридорі на тумбочку.
І раптом якась сила кинула її до нього!
– Як я довго на тебе чекала, довгоочікуваний ти мій, як я втомилася чекати, – шепотіла вона, а він обіймав її і цілував…
Вечеряли вони удвох. Микола розповів, що гостює у сестри, діти живуть окремо. Проговорили допізна. Потім була ніч. Чудова ніч. Нехай не така жарка, як у молодості, але це було кохання, яке пройшло через їхні серця, зріле й неспішне…
За сніданком Микола запропонував:
– Інночко, ти вчора сказала, що в тебе через тиждень намічається відпустка? Може поїдемо на море?
– О, це моя мрія, я згодна! – зраділа вона.
– Добре, тоді я поїхав по квитки, а ти потихеньку збирайся…
…Інна готувала обід на двох. Їй не вірилося, що все це відбувається з нею, так швидко все закрутилося.
Але минув тиждень, вони закрили квартиру на ключ, ще один ключ Інна залишила сусідці Ніні Іванівні.
Вона вклала свою руку в руку Миколи, й закохані пішли, не озираючись…
…Інна давно мріяла побувати на морі. Два тижні пролетіли швидко.
Повернулися вони додому, а потім побралися. Діти все схвалили.
І живуть Микола з Інною вже багато років у любові і злагоді.
Так само сяють її очі, а він так само галантно й дбайливо ставиться до неї.
А Інна завжди пам’ятала, як просила Бога про кохання. Тепер вона переконалася: просіть – і буде вам дано…